Іншою країною, котра в хаосі 1918—1919 рр. захопила значну кількість укра- їнців, була Румунія. За румунською статистикою, у 1920 р. в її межах проживало близько 790 тис. українців, що складали 4,7 % населення. Українці утворювали три виразних підгрупи. Перша — близько 450 тис. чоловік — мешкала в південно- східній частині країни, у колишній російській провінції Бессарабія (нинішня Молдо- ва), що мала вихід до Чорного моря. У 1919 р. під Хотином ці бідні селяни підняли повстання проти румунського уряду, яке очолили більшовики, але після його по- разки їхня політична активність занепала. Інша невелика група українців прожива- ла на колишній угорській території Мараморош і також була політичне малоактив- ною. Третю й найбільш діяльну українську громаду складали близько 310 тис. ук- раїнців Буковини. Румунська окупація призвела їх до глибокого політичного за- непаду. Під владою Австрії Буковина була автономною провінцією, а українці — її найчисельніша національна група — мали порівняно сильне політичне представ- ництво у Відні, широке місцеве самоуправління, розвинену систему україномовного шкільництва. Все це було втрачене з анексією цього краю Румунією. Із спільності, котра з усіх західних українців користувалася найбільшим сприянням, буковинці стали найбільш гнобленими.

Своєю нетерпимістю до національних меншостей Румунія перевершувала навіть Польщу. Після визнання у 1920 р. західними союзниками румунських претензій що- до Буковини румунський уряд закрив усі українські школи й навіть відмовився визна- ти українців за окрему націю. В освітніх заходах 1924 р., скерованих на румунізацію шкіл, українців називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». До 1927 р. всі сліди колишньої автономності Буковини було стерто, а сам край уже розглядали як одну з румунських провінцій.

Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються на три періоди. У перший період, що тривав 31918 по 1928 р., румунський уряд запро- вадив у провінції воєнний стан. Серед буковинських українців, призвичаєних до впо- рядкованої конституційної системи Австрії, брутальна ліквідація їхніх прав і руму- нізація культурного життя посіяли шок і розгубленість. Згодом вони трохи оговта- лися протягом відносно ліберального періоду 1928—1938 рр. Але у 1938 р., з при- ходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітар- ного правління.

За таких обставин лише в короткий період між 19'28 та 1938 рр. можна було ду- мати про відродження українського життя, та й то в обмежених рамках. Невелика буковинська спільність реагувала на румунське правління подібно до своїх співвіт- чизників у Польщі. Старші за віком і краще соціальне влаштовані, її представники схилялися на користь «органічної» роботи й компромісу з режимом. Вони відно- вили культурні товариства, хори, театральні трупи, студентські гуртки та органи преси. У 1927 р. під проводом Володимира Залозецького вони навіть утворили Укра- їнську національну партію. Проте у 1938 р. цю партію й багато інших українських організацій було розпущено. У середині 30-х років сформувався «революційний», або націоналістський, табір на чолі з Орестом Зибачинським, Петром Григоровичем і Денисом Квітковським. Вербуючи нових членів із більшою вибірковістю, ніж ОУН у Галичині, ця невелика за чисельністю організація незабаром підпорядкувала собі студентські, молодіжні та спортивні товариства. Завдяки своїй конспіративній бу- дові вона виявилася єдиною на Буковині українською організацією, що не тільки ви- тримала репресії уряду, а й навіть зросла на протидію їм.