Найважливішим для українців територіальним питанням, що його розв'язала вій- на, стало включення Західної України до складу СРСР. На превеликий жаль по- ляків, Сталін переконав Великобританію й Сполучені Штати погодитися на приєд- нання до УРСР земель, де західні українці складали більшість населення. В резуль- таті у 1945 р. на Ялтинській конференції СРСР удалося примусити відновлену Поль- ську державу поступитися своїми претензіями на Галичину та Волинь і провести кордон із Радянським Союзом по так званій «лінії Керзона». Особливо болісно переживали поляки втрату Львова — давнього бастіону польської культури.

Чому ж Сталін так наполягав на включенні Західної України? Зовнішнім виправ- данням цього було те, що немає нічого природнішого, як возз'єднання пригноблених західних українців зі своїми братами у Радянській Україні. Проте оскільки сумнівно, щоб Сталін проймався інтересами українців, то, очевидно, певну роль тут відіграли його власні політичні цілі. Поляки були неспроможними протистояти йому у війсь- ковому та інших відношеннях, тому Сталін просто не відчував потреби повертати їм Галичину й Волинь. До того ж, оволодівши Галичиною, СРСР дістав вигідну стратегічну позицію щодо Польщі, Угорщини та Чехословаччини. І нарешті, Сталіну не терпілося розгромити український націоналізм, а для цього він мав загасити його вогнище на Західній Україні.

Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало також обмін населенням. Відтак у період між 1944 і 1946 рр. радянські власті дозволили пересе- литися у Польщу з Галичини й Волині майже мільйонові поляків (включаючи знач- ну кількість євреїв та українців, що визнавали себе за поляків). Натомість у Радян- ську Україну добровільно чи під примусом іммігрувало близько 520 тис. українців, які опинилися на польському боці нового кордону. Цей вихід поляків завершив їхній довготривалий відступ з України, що розпочався ще в 1648 р., коли польська шляхта втратила владу над Лівобережжям. Тривав він протягом XVIII та XIX ст., коли шлях- та поступово втрачала політичну, а згодом і економічну владу на Правобережжі. І ось після другої світової війни радянські власті вигнали поляків із Галичини та Во- лині — земель, на які 600 років тому почалася польська експансія. З виходом поля- ків в українській історії перестали існувати важливі, частіше антагоністичні, але не- рідко стимулюючі стосунки.

Одразу після війни Москва переконала також Чехословаччину й Румунію відмо- витися від претензій відповідно на Закарпаття та Буковину. Відтак Західна Україна з її понад семимільйонним населенням та 110 тис. кв. км території стала складовою СРСР. Під кінець 1945 р. територія Радянської України розширилася до понад 580 тис. кв. км.

Поляки виявилися не єдиною етнічною спільністю, присутність якої на Україні різко зменшилася внаслідок війни. До 1939 р. тут проживало близько 650 тис. нім- ців, переважно нащадків колоністів XVIII ст. Побоюючись того, що вони можуть ста- ти на бік своїх співвітчизників, що напали на СРСР, Сталін наказав евакуювати майже всіх німців для Середньої Азії. Аналогічна доля спіткала приблизно 200 тис. кримських татар, а їхня батьківщина згодом була включена до складу Української республіки. У 1944 р. Сталін, який вважав, що татари активно співпрацювали з нім- цями, віддав наказ провести їх масове вивезення з Криму. Лише близько половини татар, яких брутально викинули з їхніх осель, витримали подорож до Середньої Азії. Та найтрагічніша доля спіткала українських євреїв. Унаслідок нацистської полі- тики екстермінації, а також масових евакуацій та обмінів населення з 2,7 млн євреїв, що мешкали серед українців у 1930-х роках, залишилося десь 800 тис. Окупації не пережив майже ніхто, але у повоєнні роки на Україну повернулися практично всі ті, хто свого часу евакуювався на Схід.

Разючим контрастом на цьому тлі було відчутне зростання російської меншості. Після війни на Україні, й особливо на нещодавно анексованих західних землях, від- чувалася гостра нестача промислових робітників, державних чиновників та партій- них функціонерів. Для заповнення цих посад на Україну, особливо в міста, переселя- лися заохочувані радянським урядом сотні тисяч росіян. Про швидко зростаючу їх- ню кількість говорить така статистика: якщо у 1939 р. на Україні проживало 4 млн ро- сіян, тобто 12 % усього населення, то до 1959 р.— майже 7 млн, або 16 %. На За- хідній Україні, де до війни росіян практично не було, у 1959 р. їхня чисельність ста- новила 330 тис., або 5 % населення.

Унаслідок докорінних змін в етнічному складі України, що сталися після війни, такі народи, як поляки, євреї, кримські татари, які протягом тривалого часу віді- гравали важливу роль в історії України та урізноманітнювали її культурну та етніч- ну мозаїку, втратили своє значення або фактично зникли, їхнє місце зайняли в ос- новному росіяни. Тим часом приєднання західних територій не привело до помітного збільшення відсотка українців, оскільки лише компенсувало ті втрати населення, яких зазнала Україна під час війни. У цьому процесі її суспільство з багатЬнаціональ- ного перетворилося на переважно двонаціональне, в якому українська більшість іс- нувала пліч-о-пліч із постійно зростаючою російською меншістю.