Першою, хоч і тимчасовою ознакою змін ст^ло «колективне керівництво», що за- ступило одноосібне правління Сталіна. Цей комітет управління, що складався з ви- щих партійних і урядових функціонерів, став лише коротким перехідним етапом, який дав змогу утвердитися новій сильній людині. Спочатку здавалося, що гору візьме грізний шеф МДБ Лаврентій Берія. Сподіваючись розширити базу підтримки, Берія дав зрозуміти неросійським народам, зокрема грузинам та українцям, що го- товий піти для них на великі поступки. Але він прорахувався, заплативши за про- вал життям (це був останній випадок страти переможеного політичного суперника). Деякий час на передньому плані тримався Георгій Маленков, представник урядової й технократичної бюрократії, що виступав за економічні реформи. Але остаточним переможцем вийшов Микита Хрущов, чия кар'єра була тісно пов'язана з Україною.

Росіянин Хрущов народився в невеликому селі на межі Росії та України. Життє- радісна людина, але типовий партійний апаратник, він піднісся на вершину влади завдяки неабиякій спритності та рабському плазуванню перед Сталіним, а також вакансіям у партійній ієрархії, що їх створювали чистки. Як ми вже знаємо, у 1938 р. його послали на Україну, щоб завершити «Велику чистку» й почати відбудову укра- їнської компартії. Через рік він контролював процес включення Західної України до Радянського Союзу. А в повоєнні роки Хрущов наглядав за відбудовою економіки, повторним включенням Західної України до складу СРСР і боротьбою з українськи- ми націоналістами. Хоча Хрущов був безжальним виконавцем сталінських вказівок, він здобув деяку особисту популярність завдяки увазі, яку звертав на «місцевий колорит», часто з'являючись в українських вишиванках і демонструючи замилуван- ня українськими піснями.

Переїхавши до Москви у 1949 р., Хрущов зберіг тісні взаємовигідні стосунки з українською компартією. Тому вона стала першою республіканською парторгані- зацією, яка підтримала його в боротьбі за владу й залишалася для нього надійною опорою. Хрущов віддячив послугою за послугу. Через кілька місяців після смерті Сталіна за звинуваченням у русифікації вищої освіти на Західній Україні та дискри- мінації місцевих кадрів було усунуто з посади першого секретаря КПУ малопо- пулярного російського шовініста Леоніда Мельникова. Натомість було призначено Олексія Кириченка, першого на цій посаді українця (відтоді першими секретаря- ми КПУ призначатимуться тільки українці). Високі пости отримали також українці: Дем'ян Коротченко очолив уряд республіки, Никифор Кальченко — Раду Міністрів. Правління «трьох «К» підсилювалося іншими призначеннями, які імпонували ук- раїнцям. Урядові посади дістали паплюжений свого часу драматург Олександр Кор- нійчук та син славетного українського прозаїка Семен Стефаник.

Зміни в особовому складі супроводжувалися зростанням чисельності членів партії на Україні: у 1952 р. вона налічувала 770 тис. членів і кандидатів у члени партії, а в 1959 р.— уже близько 1, 3 млн, з них 60 °о українців. Із факту призначення ук- раїнських комуністів на високі посади та їхнього кількісного зростання з усією оче- видністю випливало, що нове кремлівське керівництво відкрито заграє з україн- ськими комуністами; це різко контрастувало з політикою Сталіна.

Українські комуністи поширили свій вплив не лише у власній республіці, деякі з них швидко дісталися союзного рівня. Військові Родіон Малиновський, Андрій Греч- ко та Кирило Москаленко досягли високого рангу Маршала Радянського Союзу, а два перших були також міністрами оборони. Володимир Семичастний обійняв пост голови союзного КДБ, а чотири українці — Олексій Кириченко, Микола Підгорний, Дмитро Полянський та Петро Шелест — увійшли в одинадцятку Політбюро ЦК КПРС — найвищого органу влади в СРСР. Головною причиною їхнього піднесення були тісні зв'язки з Хрущовим, а не те, що вони були українцями. Як кар'єристи, котрі прагнули піднятися на вершину радянської системи, ці люди, як правило, не квапилися виявляти прихильність до своєї нації. І все ж їхня присутність на вершині влади свідчила про зростаючу вагу українців та їхньої республіки.