Росіянин Леонід Брежнєв, як і його попередник Хрущов, прийшов до влади, маючи тісні зв'язки з Україною. На відміну від поривчастого й непоступливого Хру- щова обережний Брежнєв поширював свій вплив, забезпечуючи своїй політиці під- тримку радянської олігархії та гарантуючи цій еліті стабільне становище. Відтак його 18-річне перебування при владі позначили консервативні тенденції, хоча вже більше не тоталітаристські (відомий радянолог Мерл Фейнсод дала повільному від- ступові радянського режиму від сталінізму химерну назву «закону зменшення дик- таторів»), зате виразно авторитарні. Але якщо влада застосовувалася тепер стрима- ніше, ніж за Сталіна, вона й надалі, поза всяким сумнівом, зосереджувалася в руках партії і вживалася з метою поширення радянської могутності за кордоном і забез- печення цілковитого контролю в самій країні.

Шелест і Щербицький. У брежнєвський період Україна мала двох лідерів кому- ністичної партії — Петра Шелеста й Володимира Щербицького, політичні лінії яких хоч і відрізнялися, але однаково переконливо ілюстрували проблеми, що поставали перед українськими радянськими провідниками, а також контекст, в якому здійсню- валася політика українського, тобто республіканського рівня.

Перебування Шелеста на посаді першого секретаря Комуністичної партії Укра- їни тривало з 1963 до 1972 р., і характерною його рисою стало поновлення само- ствердження українців. Із тих скупих матеріалів, які мають західні аналітики, ви- пливає, що це самоствердження було насамперед наслідком намагань Шелеста відстояти інтереси України в межах Радянського Союзу. Шелест не був якимось прихованим націоналістом. Навпаки, у багатьох відношеннях він виявився більш непохитним комуністом, ніж його зверхники в Москві. Існують вказівки на те, що він був затятим противником Заходу, підтримував інтервенцію до Чехословаччини в 1968 р., непокоячись, щоб її реформістські тенденції не «заразили» України, занед- бав Західну Україну й віддавав перевагу важкій промисловості перед виробництвом споживчих товарів. Правдоподібно, що його непоступливість у тих чи інших питан- нях завдавала клопотів навіть Брежнєву.

Але існував інший аспект політики Шелеста, який не влаштовував Кремль іще більше. Виглядало на те, що український керівник серйозно сприймав обіцянку надати Україні автономію, а також передбачений радянською конституцією принцип рівноправності всіх народів СРСР. Відтак він не бажав визнавати за росіянами роль «старшого брата» в Радянському Союзі. Можливо, Шелест прагнув добитися для України статусу, аналогічного тому, який мали Польща, Чехословаччина чи Угор- щина, тобто наскрізь комуністичного суспільства, специфічні економічні та культурні потреби якого визнавала б Москва.

Головною турботою Шелеста були економічні потреби України. Він вимагав для України більшої ролі в процесі економічного планування в Радянському Союзі й не виявляв великого ентузіазму до планів економічного розвитку Сибіру, який означав зменшення інвестицій в Україну. Коли група українських економістів навела йому дані про те, що в економічних стосунках із Радянським Союзом в цілому Україну обраховують, Шелест став активним прибічником принципу паритету, за яким Ук- раїна мала діставати від СРСР фонди, товари і послуги, що дорівнювали б вартості її внеску в СРСР.

Ще відвертіше захищав Шелест мовні й культурні права українців. В його про- мовах лунали заклики, «як найдорожчий скарб», берегти «прекрасну українську мову». В 1965 р. український міністр вищої освіти й близький прибічник Шелеста Юрій Даденков закликав розширити вживання української мови в університетах та інститутах. А в 1970 р. у своїй книзі «Україна наша Радянська» Шелест поряд із описом вражаючих досягнень Радянської України прямо чи завуальовано підкрес- лював історичну автономність України, прогресивну роль козацтва. Шелест пишався тим, що з відсталого аграрного краю його республіка швидко перетворилася на су- часне суспільство з передовою промисловістю й технологією.

Як пояснити таке «місництво» в дисциплінованому, досвідченому й щирому кому- ністі, членові Політбюро — цього найвищого в Радянському Союзі органу влади? Цілком ймовірно, що Шелест та його численні прибічники на Україні сприймали радянські заяви про рівність націй за чисту монету. Вони не вбачали протиріччя між досягненням загальних цілей радянської політики та модернізацією України і збе- реженням і'і культури. Аналогічно Скрипнику в 20-х роках Шелест, напевно, вважав, що найефективнішим засобом забезпечення успіху радянської політики на Україні є задоволення, а не придушення її економічних і культурних потреб. Ймовірно також, що Шелест зробив висновок, що його особистий успіх в управлінні залежить від спів- праці з українською культурною, науковою й політичною елітою. А це вимагало ува- ги до її специфічних турбот.

У травні 1972 р. Шелеста усунули з його посади в Києві за звинуваченням у «м'я- кості» до українського націоналізму та потуранні економічному «місництву». Його наступником став Щербицький — давній член «дніпропетровського» клану і запек- лий політичний супротивник Шелеста. За допомогою методів, що нагадували брато- вбивчі політичні чвари за гетьманство на Україні XVII—XVIII ст., він сприяв ди- скредитації Шелеста, неодноразово звинувачуючи його перед Москвою в «місцево- му патріотизмі». Після падіння суперника Щербицький довго утримував за собою посаду лідера української компартії — його перебування на ній стало рекордним за тривалістю. Які ж причини такого успіху? Великою уіірою вони криються в політиці безмежного плазування перед Москвою. Своїм слухняним виконанням вказівок

Леонід Брежнєв та Володимир Щербицький. 70-ті роки

Москви, готовністю жертвувати економічними інтересами України, потуранням руси- фікації Щербицький міг би ввійти в історію як викінчений тип «малороса».

В 1973 р., спираючись на допомогу ідеолога Валентина Маланчука та голови українського КДБ В. В. Федорчука, Щербицький провів порівняно м'яку чистку, внаслідок якої з партії було виключено близько 37 тис. членів, велику частину з яких, правдоподібно, складали прибічники Шелеста. На різку відміну від свого поперед- ника Щербицький послідовно користувався російською мовою в офіційному спілку- ванні, підтримував відновлення політики підпорядкування української економіки центрові та здійснення великих капіталовкладень у Сибір. Він також виступав за жорстоке й безкомпромісне придушення дисидентства.

І все ж ці зусилля не принесли йому того, чого він прагнув чи не найбільше — призначення на високі посади в Москві, можливо навіть наступником Брежнєва.

Тому на початку 80-х років з'явилися ознаки того, що Щербицький почав приділяти більше уваги своєму становищу на Україні, намагаючись покращити взаємини з куль- турною елітою й послабивши потурання московській асиміляторській політиці. З при- ходом у 1985 р. до влади реформатора Горбачова стали висловлюватися припу- щення про те, що Щербицький на посаді керівника української компартії протри- мається недовго. Але, на подив багатьох, цього не сталося, можливо завдяки під- тримці контрреформістів у Кремлі.

Які ж висновки можна зробити з політики цих відповідальних керівників про їхні погляди на Україну та її роль у Радянському Союзі? Не підлягає сумніву, що як Шелест, так і Щербицький бачили майбутнє України в світлі комуністичної ідеоло- гії та в контексті радянської системи. Жоден із них не був у змозі навіть подумати про незалежність України. І кожен являв собою яскравий приклад того жорсткого контролю, що його здійснювала Москва над керівництвом КПУ.

Однак кар'єри цих двох людей указують на те, що навіть у суворо контрольованій радянській системі могли виникнути два навдивовижу різні підходи, дві різні полі- тичні лінії щодо України. Будучи прибічником рівності націй в СРСР і справедливої рівноваги в їхніх економічних взаєминах, Шелест прагнув, щоб Україну тракту- вали як автономну державу в складі реальної радянської федерації. З одного боку, та значна підтримка, що нею користувався Шелест не лише серед української ін- телігенції, а й серед українського партапарату, виявила глибоку вкоріненість на Ук- раїні націонал-комунізму або, принаймні, якогось територіального чи республікан- ського патріотизму. З іншого боку, падіння Шелеста є нагадуванням, що такі погля- ди й надалі лишалися неприйнятними для Москви.

До певної міри поведінку й політику Щербицького можна уподібнити до діяль- ності західного менеджера. Така людина сприймає СРСР як щось на зразок вели- чезної корпорації галузевих заводів, і якщо ними успішно (тобто задовольняючи ба- жання людей у Кремлі) управляти, то можна знестися на верхівку структури прав- ління корпорації. Відтак, коли інтереси корпорації диктували здійснення стандарти- зації (русифікації) на Україні, Щербицький квапився робити це, розглядаючи «міс- цеві особливості» (національну культуру) як перешкоду. Коли перед Україною ста- вили вимогу, вичерпуючи власні ресурси, надати допомогу в розвитку іншої філії «корпорації», Щербицький ішов назустріч, демонструючи тим самим свою здат- ність «масштабно мислити». Проблема, пов'язана з такою ментальністю менеджера корпорації, яку можна вважати модерною формою колишнього «малоросійства», полягає в тому, що її носії часто забувають про те, що вони мають справу не лише з адміністративними та соціально-економічними величинами, а й з народами.

Комуністична партія України. Вплив і значення Шелеста й Щербицького ся- гали далеко поза межі Української республіки. Вони були основними політичними гравцями союзного рівня — головним чином завдяки кількісному зростанню Ком- партії України після війни й особливо по смерті Сталіна. Після приходу до влади Хрущова кількість членів української компартії швидко зросла. Цей процес, актив- ніший, ніж в інших республіках, тривав протягом 60-х і початку 70-х років. Якщо у 1958 р. в Компартії України налічувалося 1,1 млн членів, то на 1971 р.— 2,5 млн. Рів- номірнішим став розподіл комуністів по всій республіці. Раніше вони зосереджува- лися переважно в Донецькій і Дніпропетровській областях — регіоні з сильним пере- важанням росіян. За Хрущова серед членів партії відчутно збільшилося представ- ництво центральних і західних областей республіки з переважно українським насе- ленням.

Ці зміни незабаром відбилися в появі на Україні нового покоління політичних провідників. У керівництві українців було більше, ніж будь-коли. Так, у 1964 р. із 33 найвищих партійних чиновників республіки ЗО були українцями. Частка укра- їнців у складі ЦК КПРС у 1961 р. сягнула безпрецедентної цифри — 20 °о. Завдяки надзвичайно швидкому зростанню й тісним зв'язкам із Кремлем КПУ заслужила собі репутацію «зразкової» партії. Але нове відчуття впевненості й власної ваги по- роджувало серед української еліти невдоволення гіперцентралізованим політичним та економічним курсом Кремля. Звідси й автономістські тенденції Шелеста. А те, що їх підтримувала величезна більшість українського партапарату,— річ очевидна: за його звільнення проголосувало лише три з 25 секретарів обласних комітетів пар- тії.

Падіння Шелеста стало невдачею для КПУ. Сповільнилося її зростання, а пред- ставництво в ЦК КПРС упало до 15 %. Але здатність ортодокса Щербицького про- тягом такого тривалого часу утримуватися при владі в Києві вказує на те, що ук- раїнська компартія, яку він очолював, і далі лишалася у радянській політичній си- стемі важливим чинником.